Стареет хижина души моей с годами -
смотреться в зеркало не хочется порой.
Тускнеют краски под осенними дождями.
И я грущу порой о крае неземном.
Там радость вечную не омрачить слезами.
Там свет небесный тучей скорби не закрыть.
Прекрасной юности цветы там будут сами
благоухание Христу всегда дарить.
Стареет хижина и все трудней бывает
мне против ветра крест безропотно нести,
но вера Божья мои силы укрепляет
и луч надежды светит ярко впереди.
Когда же грусть моею гостьею бывает
и одиночество в окно мое стучит,
то Сам Спаситель за порог их провожает
и утешения слова мне говорит.
Стареет хижина, но с новою надеждой
смотрю в лазурные святые небеса,
где я надену белоснежную одежду
и буду вечно славить Господа Христа.
Там радость вечную не омрачить слезами.
Там свет небесный тучей скорби не закрыть.
Прекрасной юности цветы там будут сами
благоухание Христу всегда дарить.
Елена Шамрова,
Дрогичин Беларусь
Так чудны все дела Твои, о Боже!
Не описать - так скуден мой язык.
Кто с мудростью твоей сравниться может?!
И кто в любви, как Ты, Господь, велик?!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Прекрасно, как всегда! Думаю,- небо тоже ставит ,,Пятёрку". Привет вам с Австралии! Комментарий автора: Приветствую, дорогой брат! Очень приятно слышать дружеские слова ободрения!
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
